Пам’ятаємо! Перемагаємо!
Пам’ятаймо минуле
Кожна річниця цього величного свята – це завжди світлі почуття і дзвони пам’яті, що б’ють у людські серця. Низький уклін, вічна пам’ять і слава визволителям, котрі зі зброєю в руках захистили свободу і незалежність нашої країни.
Надходив ранок. Червень. Двадцять друге.
Народжувався з квітів і роси.
Хто на базар собі збирався,
А хтось травичку зранку вже косив.
Не знали ще, що тінь лягла на плечі,
Що буде боляче дорослим і малечі…
Народ живе, доки живе пам’ять про минуле.
Ці слова, озвучені голосом Левітана 22 червня 1941 року, закарбувалися в пам’яті і дорослих, і дітей, навічно.
До Придніпров’я фронт упритул підійшов уже на початку серпня 1941 року.
На підступах до Дніпропетровська йшли запеклі кровопролитні бої. Героїчно боролися воїни резервної армії, мужньо захищали місто і курсанти артучилища.
На лівобережжі, на місці запеклих боїв, курсантам Дніпропетровського артучилища споруджено пам’ятник.
Пам’ять людська не знає забуття. Тож поклонитися пам’яті загиблих, покласти квіти в день визволення Дніпропетровська та в День Перемоги - обов’язок кожного з нас. Про це добре пам’ятають учні 5-го класу нашої школи.
В боях за Дніпропетровськ загинуло 150 тисяч воїнів, серед них біля 6-ти тисяч бійців 230-ї стрілкової дивізії.
Поруч з воїнами, які з останніх сил захищали наше рідне місто, був і наш земляк, Володін Олександр Петрович, 08.06.1926 року народження, «Маленький солдат великої війни».
Адже на той час йому було лише 15 років. Багатьом артилерійцям зберіг життя юний Сашко. 25 поранених солдатів, серед яких були і командири, він відвіз із санчастини селища Шевченко у медсанбат в село Єсиповка на підводі, яку разом з конем Корольком взяв з дому.
Коли передова проходила через селище Шевченко, Сашко «позичив» у німців кулемет і втік до своїх. Це був перший подвиг школяра. Уже в свої п’ятнадцять Володін Сашко став героєм, отримавши свою першу медаль «За відвагу». А найдорожчим для нього став пам’ятний знак «Учасник оборони Дніпропетровська».
На зворотньому шляху Сашко загружав підводу кавунами, помідорами, яблуками, каністрами з водою і віз все це на передову червоноармійцям, які з радістю його зустрічали і дякували за допомогу.
Саме тут, на останніх рубежах Дніпропетровська, солдати назвали його Гаврошем - іменем сина революційного Парижа.
А зверталися до нього по-батьківському: «Синок».
Коли ж Сашко дізнався, що артилерійське училище замінює на бойових позиціях 96-й стрілковий полк, він почав проситися у командира, капітана Даманського, прийняти його до бойових лав.
«Малий ще ти, - була відповідь, - от якщо батько напише розписку, що сам відпускає тебе, тоді й приходь».
Сашко не міг відмовитися від своєї мрії, тож приніс потрібний «документ» (написаний його 17-річним товаришем Іваном Коваленком).
«От тепер, ти справжній боєць», - сказав йому командир полку. Так Сашко Володін став сином 96-го полку і розділив з ним всі біди та радості.
Де снаряди падали, й кулі наче злива,
Разом із солдатами йшов і він сміливо:
В чоботях, в пілотці- мов і сам боєць
Сином полку його названо було.
В роки війни став комсомольцем. Він був класним розвідником, був учасником Курської битви, а в Білорусії, під Барановичами, в 1943 році був тяжко поранений. За участь в боях за Білорусію, в рік 60-річчя визволення Білорусії, його нагородили ювілейною медаллю.
В 1944 році, після того як вижив і підлікувався в шпиталі, повернувся додому з війни, яку зробив своєю долею.
А звільнення нашої України почалося з кінця грудня 1942 року (село Панівка Миловського району на Луганщині - 1-й звільнений пункт). І лише 25 вересня 1943 року було звільнено Дніпропетровськ.
У боях за звільнення Дніпропетровська особливо відзначилися 236 і 152 стрілецькі дивізії і танкісти Юхима Григоровича Пушкіна.
До пам’ятника танку Пушкіна приходять і дорослі, і діти. Прикладом є фото Геліка Влада, який ще в ранньому віці з батьками відвідав це святе місце.
Ці знамениті бої відображені в Діорамі “Битва за Дніпро”, де наші учні - часті гості. При цьому цікавляться і зразками бойової техніки.
Всю Україну було звільнено 28 жовтня 1944 року. За мужність, відвагу та героїзм, проявленні під час Другої Світової війни, багато українців удостоєні звання Героя. Серед них тричі це звання присвоєно українцю Iвану Кожедубу.
Звання Героя були удостоєні і українські підпільники О. Федоров, М. Попудренко, О. Батюк, О. Білевич. Але не тільки воїнам присвоїли звання Героя, а й українські міста були удостоєні звання «Мiсто-герой» за мужність i героїзм їх жителів при обороні та звiльненнi цих мiст. Про що красномовно свідчить ця карта.
В мирний час Володін Олександр Петрович, як і більшість ветеранів Другої Світової війни, ділився фронтовими спогадами – болем, гордістю і радістю від того, що у Великій Перемозі є і його заслуга.
З свого боку учні школи до зустрічі з ветеранами готували концерти, інсценували пісні фронтових років.
Виступав і на уроках мужності, в класі, де навчався його онук Євген Цулигін, який пишався дідусем.
Вот он стоит отвагою богатый,
Мне все в нем любо –
И грусть его,
И давняя мечта.
В свою чергу Володін О.П. був певен того, що юні повинні знати, якою ціною дісталося їм щастя мирного життя.
З цією метою і онуку брав з собою до Москви на зустріч з однополчанами.
Сам же не пропускав зустрічей з своїми однополчанами, проводив разом з ними екскурсії для молоді у музеях бойової слави.
Проте 16.08.2008 року перестало битися серце ветерана, згасло полум’я життя. Але пам’ять про нього та його подвиги вічно буде жити у наших серцях, в серцях рідних та знайомих.
Про це дуже вірно сказано в вірші Олі Гринчак «Лист у минуле» (газета «Жизнь» 07.05.2008)
Давно було це на моїй землі,
Вже голови покрились сивиною.
Отих людей, які були малі,
Коли прийшла біда, що звалася війною,
Й пишу цього листа до Вас, в минуле,
Щоб знали Ви – Ваш подвиг не забули!
. . .
Безсмертні Ви, не страшне небуття,
Бо з нами Ви весь час, Вас не забули,
Сьогодні Вам кажу спасибі за життя,
Спасибі за майбутнє і минуле!
Щоб згадати тих, хто поліг в бою, захищаючи Батьківщину, завдяки кому юне покоління сьогодні живе під мирним небом, учні нашої школи часто відвідують музеї бойової слави, в тому числі і музей в Самарському районі. Про це свідчать і фотографії, зроблені на фоні тих експонатів, які найбільше вразили учнів, зворушили їхню душу.
Саме в них, на тематичних полотнах, відображені обличчя воїнів захисників, які назавжди залишилися молодими.
Знайшли своє відображення і героїчні будні солдат Другої Світової і пейзажі сьогоднішньої землі нашої, яка розквітає під мирним небом, - в усьому відчувається багатогранність життя, завойованого в суровій боротьбі.
Перемога до нас йшла не сама по собі, а кроками тих, хто воював на фронті, хто працював в тилу.
Ветерани війни. Їх залишилося так мало. Вдивіться в їхні обличчя, прислухайтеся до їхніх голосів. Вони так хочуть, аби їх почули і зрозуміли. А в ваших душах, сподіваємось, зародяться нові почуття.
Учні 5-го класу постаралися розпитати і записати хоча б найяскравіші моменти зі спогадів ветеранів – земляків, декого з них відвідали вдома, подарували скромні квіти, зігріли своїми посмішками, побажали міцного здоров’я. Маємо надію, що їм, ветеранам, після зустрічі з молоддю буде легше долати життєві проблеми.
А нам, молодим, треба берегти пам’ять про людей, котрі захистили країну в лиху годину, щоб не обірвалася ниточка, яка проходить (тягнеться) від покоління до покоління.
Спогади ветеранів
Балюк Микола Григорович
18.09.1926 року народження мешканець ж/м Шевченко
В армію був призваний в 17 років. Почав воювати у Білорусії. У 18 років партизанив. Воював у піхоті. Пройшов Брест, Польщу, Варшаву. 24 квітня 1945 року був поранений під Берліном. Саме цей епізод він згадав під час зустрічі: «21 – 24 квітня 1945 року під Берліном було дуже жарко. Не бажаю нікому бачити таке в своєму житті. Саме там я отримав поранення. Маю надію, що ви будете пам’ятати якою ціною ми, старше покоління, завоювали цю свободу. Багато з тих, хто воював, не долюбили. Загинули зовсім юними. Вічна їм пам’ять. Я закликаю вас пам’ятати їх і поважати тих, хто залишився в живих. Дякую за пам’ять».
День Перемоги зустрів у шпиталі. Був нагороджений двома орденами Слави, орденом «За відвагу», має орден Другої Світової війни. Частий гість у школі, проводив уроки мужності з учнями.
Калінін Петро Акимович
19.01.1927 року народження мешканець ж/м Шевченко
Почав воювати з 18 років, на сході з японцями в бригаді морської піхоти. Має орден Другої Світової війни та медалі. Вразила його найбільше поведінка японських самураїв, які не здавалися живими, а на очах наших воїнів самі себе вбивали, розпорюючи свої животи.
День Перемоги 9 травня 1945 року зустрів у Радянській Гавані, всі дуже раділи, бо знали, що це може прискорити наше повернення до рідних домівок.
Баглай Любов Денисівна
12.12.1925 року народження мешканка ж/м Шевченко
Під час війни закінчила курси медсестер у Дніпропетровську.
На передовій не воювала, а допомагала ставити на ноги поранених у шпиталі при військових частинах. «… Дуже важко було бачити молодих воїнів, які помирали від ран, а допомогти їм не можеш», - говорить Любов Денисівна.
…Останній рік війни шпиталь розташовувався поблизу Відня.
Саме там одержала поранення,в дворі шпиталя, коли розвішували сушити бинти. В цей час почалося бомбардування з літаків, і осколком мені відірвало стопу однієї ноги. Стала інвалідом, спочатку надали мені допомогу в цьому шпиталі, де я служила, а коли вони пішли за військовими частинами, мене доставили в шпиталь в Румунію.
День Перемоги зустріла в Румунії, в шпиталі, де лікувалася. Це була дійсно радість зі сльозами на очах, коли всі, хто міг рухатися, вийшли на подвір’я шпиталю, обіймалися, поздоровляли один одного. Кричали: “Ура! Ура! Ура!” Маю лише ювілейні медалі».
Будко Марія Степанівна
03.03.1916 року народження мешканка ж/м Шевченко
«… Війну зустріла вдома, на станції Кільчень, де проживала з 2-ма дітьми у батьків. Чоловіка забрали уже на фронт. Ми допомагали колгоспу виводити корів, вивозити топливо, йшли працювати туди, куди нас направляли. Дуже страшно було в один із днів 1943 року, коли до мене постукала жінка з дитиною 5-ти років. Я впустила її погрітися і покликала сусіда, бо була сама в домі з двома своїми дітьми. Хлопчик дуже кричав чомусь, а в цей час йшов поряд поліцай, почув, і забрав їх з собою. Дуже боялася, що і мене з дітьми розстріляють.
А в грудні, 30 числа 1943 року в 12.00 ночі знову постукали до нас у вікно. Але це вже були наші партизани. Почалося визволення України. Принесли продукти і попросили приготувати їм обід, а самі лягли відпочити, бо були дуже вимучені боями. Раптом почулися вибухи з боку Перещепино. Я розбудила військових, але вони сказали, що це наші війська наступають. І лише, коли я взяла корову, щоб її заховати від вибухів, повернулася додому, а біля будинку уже німець намагається вибити прикладом вікно. Я хотіла зняти меншого п’ятирічного сина з печі, бо старший бігав біля мене, і в цей час мене було поранено в лікоть, а у сина відірвало 3 пальці. Хата загорілася, і треба було рятувати корову-годувальницю і все, що ще можна було. Тому не помітила, де поділися солдати. Свекруха відвела дітей до сусідів. Корова у мене вирвалась із рук, а я упала і тільки, коли побачила на землі кров, зрозуміла, що поранена. А до цього болю не відчувала. Лікуватися прийшлося цілий рік.
А свекруха мені потім розказувала, що дехто з партизанів і декілька німців згоріли в хаті. Перемогу зустріла в Києві, де навчалася на курсах. Саме йшли на заняття, а по радіо об’явили про Перемогу. На вулиці стояли і наші люди, і німці-полонені, і всі слухали повідомлення. Хтось плакав від радості, хтось кричав «Ура!».
Після курсів почала працювати на автобазі. Чоловік повернувся з війни аж 30 грудня 1945 року.
Клименко Іван Олексійович
14.10.1927 року народження мешканець ж/м Шевченко
«Коли почалася війна, мені було 15 років, навчався в 7 класі. Під час війни допомагав переганяти худобу за Дон, потім повернувся додому. А у 18 років послали в Росію в місто Балахта біля Горького, в школу курсантів, готуватися до війни проти Німеччини. Знаходились в землянках, вчили мене на зв’язківця-телефоніста. Старшим над нами був сержант 1926 року народження. Оскільки це було зимою, я застудився, у мене заклало вухо, тому мене перевели на “приборіста”, обслуговував 8 чоловік. Ми розраховували координати для артилерії після того, як нам передавали інформацію з літаків-розвідників.
Після курсів мене направили воювати в Японію. Саме в ешелоні біля Хабаровська зустрів Перемогу. Коли нам об’явили про Перемогу, всі вискочили з ешелону. Навіть я, незважаючи на рану на нозі. На ешелоні - артилерія, навкруги - тайга. А ми співаємо, танцюємо, солдати грали на баяні. З нами були і медсестри , і командири.
В 1947 році закінчив полкову школу, в якій навчався один рік. Мені було присвоєно звання сержанта. Після цього служив на Сахаліні до 1951 року. Маю дві медалі за участь у війні проти Німеччини та Японії і ювілейні медалі…»
Мєсєврєнко Ольга Степанівна
24.06.1925 року народження мешканка ж/м Шевченко учасниця війни, вчителька початкових класів на пенсію пішла в 1974 році з Гімназія №125 «Ветеран праці»
…В 1941-1943 роках я навчалась у 8 - 10 класах.
Влітку працювала у колгоспі на різних роботах. А в 1942 році влітку була мобілізована повісткою на будівництво аеродрому в м. Бугурусла на червень – липень. В 1943 році в 18 років уже працювала вчителькою молодших класів в радгоспі імені 2-ої п’ятирічки Іваківського району Оренбурзької області. Там і зустріла День Перемоги з колегами. Накрили на стіл, співали, танцювали, раділи, але з сльозами на очах, бо багатьох хлопців – однокласників не дочекалися, вони загинули на війні. Після переїзду до м. Дніпропетровська в 1954 році, працювала в школі на ж/м Шевченко. В класі у мене навчалися дідусі деяких нинішніх учнів школи №125 – Трошин З., Прилуцький М. та Черняк.
Пізніше працювала в СШ №39, в останньому класі, який я випустила в цій школі, навчалась Шкленська Людмила Іванівна, яка зараз працює директором Гімназія №70.
Всі свої знання і сили віддавала дітям, яких навчала. Рада, що і вони сьогодні мене не забувають. Вдячна їм за підтримку під час моєї хвороби. Впевнена, що і ви, ті хто сьогодні навчається в школі, продовжите справу батьків і дідів, будете достойними громадянами і патріотами своєї Батьківщини.»
Сімейні архіви
Гайдей Созон Сидорович
20.09.1923 року народження прадідусь учня 5 класу Ужмана Владислава
Воював з 1942 року, в піхотних військах. Розпочав воювати з Румунії, пройшов Угорщину, Австрію, Чехію, Польщу і дійшов до Німеччини. Найбільше мене вразило те, як дідусь розповідав, що прадідусь пройшов всю війну і ні разу не був поранений. Хоча роті його приходилося в день проходити до 90 кілометрів і одразу вступати в бій з фашистами.
А одного разу, під час бою, маленька німецька дівчинка попала в зону вогню. Прадідусь побачив її і, не роздумуючи, побіг до неї, та забрав до себе в роту, де її нагодували.
День Перемоги прадідусь зустрів 9 травня 1945 року в самому Берліні.
Мав нагороди: «За взяття Берліна» та медаль «За відвагу»
Виноградов Сергій Трифонович
12.07.1907 року народження прадідусь учениці 5 класу Богдан Дар’ї
В роки Другої Світової війни викладав у у школі пілотів. Пізніше його направили в тил до фашистів. Їхній полк розташувався в горах Словакії. Ночами вони вилітали і бомбардували фашистські об’єкти.
В кінці війни уряд Чехословаччини нагородив мого прадідуся Бойовим Хрестом.
Бойовий Хрест вручав сам Людвиг Свобода.
Бугаєць Микола Григорович
09.05.1919 року народження
Народився в селі №27 Івановського району Оренбурзької області, чоловік вчительки нашої школи, Мєсєврєнко Ольги Степанівни.
До армії його призвали в 1939 році, служив в Монголії. За наказом Сталіна, частину солдат з Монголії переправили в товарних вагонах на фронт у зв’язку з тим, що на початку війни було багато солдат убито і треба було поповнення. Під Києвом був поранений і відправлений в шпиталь на лікування в м. Саратов.
Після того, як його комісували, працював воєнруком в Новоюласипській середній школі Іванівського району Оренбурзької області.
В 1954 році після переїзду до м. Дніпропетровська працював охоронцем на Придніпровській залізниці. Мав нагороди, серед яких:
- орден Другої Світової війни II ступеня, медаль «За Перемогу над Німеччиною»
- медаль «Захиснику»
- ювілейні медалі.
Козурман Павло
Червень 1941 року. Моєму дідусеві виповнилося 18 років. Його звали Козурман Павло, хлопець тільки-но закінчив школу. Мріяв продовжувати навчання, але почалася Друга Світова війна. Павло пішов добровольцем на фронт. Під час одного бою був тяжко поранений. Лікувався в госпіталі, але мріяв повернутися на фронт до своїх товаришів. Був нагороджений медаллю «За відвагу». Любив свою країну. За визволення міста Києва був нагороджений медаллю «Червоного прапора». Ось вже й Польща. Нарешті закінчилася війна. Перемогу відсвяткував у Берліні. Повернувшись на рідну місцину, здійснив свою мрію: закінчив навчання. Одружився на прекрасній дівчині Тетяні.
Вона працювала на кондитерській фабриці, любила дітей і завжди давала їм цукерки.
Вони жили щасливо. Але Тетяна померла, не доживши до 38 років, а невдовзі помер і Павло.